З вашого дозволу буду писати українською мовою, мені так легше виразити свою думку. Мені 22 роки, я вже 4 роки одружена.
Постараюсь коротше все пояснити.
Взагалі я дуже поважаю свою маму, з дитинства мене привчили звертатися до батьків на "Ви" і це теж підсвідомо виробило відчуття поваги до батьків і в якійсь мірі навіть страх, але я думаю справа ще і в моєму "мнітельному" характері, адже у мого рідного брата такого відчуття постійного "послушания" і страху немає, хоч він теж звертається до батьків "на ви". Я завжди у всьому слухала маму, завжди добре вчилась, на "5", майже не ходила на дискотеки, щоб мама не переживала, а якщо ходила, то тато мене з дискотеки приводив додому. Мама завжди була права, як казала так і ставалось.Була автритетом і подругою. Я завжди з нею радилась і прислухалась.
Це було ще в школі, потім поступила в коледж, теж вчилась на відмінно і познайомилась з хлопцем, прозустрічавшись з ним 1,5 роки ми вирішили одружитись. Я думаю це було не з бухти-брахти, в мене до нього були короткострокові відносини з іншими хлопцями, але такої душевної гармонії, впевненості, спокою, яка була з ними не було ні зким. Я дивилась на нього крізь призму майбутнього і бачила, яким він буде гарним сімянином і батьком. Бо характер у нього добрий, спокійний,урівновежений, зовсім не п'є, ну любить різні тусовки.Його мрія- міцна і забезпечена сім'я.Тому і вирішили одружитись бо нікого більше шукати не хотілось, мені тоді було 18, і мама категорично стала проти такого ранього одруження (бо мені ще навчатись,я начебто ще нічого не розумію, а він(чоловіку 22), на її думку, не пристосований до життя і т.д. і т.п.) Та ми все ж таки одружились, мамі довелось змиритись. Але на цьому все не скінчилось.
Ми з чоловіком переїхали на зйомну квартиру, він працював де можна було працювати, я перейшла на заочне в універ і теж пішла працювати. Жили як могли, і впринципі було б все нормально, якби мама постійно не звонила і не докоряла тим як ми живемо, як мало заробляє мій чоловік, і постійно приказуючи "я ж тобі казала" вмішувалась у наше життя.Після цього в мене сльози, чоловік питає що сталось, я йому розповідаю(інколи намагалась не казати, але я не могла втримати все в собі), в нас скандал і так час від часу повторюється досі... Я намагалася говорити аккуратно мамі, що в мене своє життя, що я сама все можу вирішити, але говорила все це боячись її образити, не можу на неї якось крикнути і, внаслідок цього всього,в глибині душі, в мене закралась така думка що "а може мама і справді права" і я роблю якусь велику помилку у своєму житті, можливо їй з висоти своїх літ видніше...? Мій чоловік не красень і не міліонер,але намагається заробити як може.
Нещодавно мій чоловік дуже посварився з моєю маму, наговорив їй щоб вона не вмішувалась в наше життя і що він їй доведе що достойний чоловік своєї дружини..Ситуація ще більше ускладнилась.Мама почала ходити по всяким бабкам-гадалкам які почали говорити що щастя в мене не буде, поки ми не розведемся, я правда особисто не була присутня "на прийомі" у таких гадалок.
Але найгірше в цій ситуації, що я боюсь вагітніти
, бо тоді мама скаже що зовсім ідіотка..
Підкажіть мені будьласка як правильно себе вести, може мама і справді права, бо чолівік за ці 4роки не заробив ні машину, ні квартиру, але досі працює, не здається, намагається якимось бізнесом займатись, хоч у нього не завжди виходить, особливо з настанням кризи.
Буду вдячна за будь-яку відповідь.
P.S. Вибачте за таку сумбурність, але постаралась пояснити трохи ситуацію, просто ледь стримую сльози..