Большие планы на Осень (sweetmama)

Дополню свой первый пост Колыбельной.
Этот клип для меня особый - знаковый, с него началось мое знакомство с закарпатской фолк группой Рокаш, это произошло в 2015 году, и с тех пор я их преданный фанат!

Он очень милый, семейный, как я люблю. И файно снят!
Рокаш-Колискова



Однако цель данного коммента не столько познавательная, сколько хвастательная - именно этой осенью я впервые побывала на их живом концерте!
Правда, мне пришлось с его половины уйти, так как концертная площадка размещалась в таком интересном районе Львова, удаленном от жд вокзала, как бы рабочая окраина, но не совсем; в общем, теперь я могу с уверенностью сказать ,что я видела Львов разным!
(но неизменно красивым и родным).

А это просто для настроения: Козак Систем "У осені очі твої". Не отображается. Потом поправлю.

Хотя, если честно, мне хочется уйти в энергосберегающий режим. Начать принимать антидепрессанты и гидазепам на время обострений нервов.
И перестать переживать. Воспринимать окружающее как сквозь туманную завесу. Не реагировать остро. Перестать корить себя за то, что я так неуспешно построила свою жизнь и сейчас не могу себе позволить взять и родить еще одного (второго) ребенка. Перестать бояться, что он так никогда и не скажет "давай". Перестать бояться, что когда он наконец скажет "давай", я уже не смогу забеременеть, или мне будет за 40. Перестать себя корить за то, что я недостаточно хороша для моего мужа в качестве матери его ребенка, и поэтому он не хочет его со мной.
За то, что я не обеспечила себе доходную профессию и не сохранила свои зубы (куча пеньков). За то, что влезла в долги и барахтаюсь в них. За то, что недостаточно времени и внимания уделяю своему сыну и он влипает в гаджеты, а еще у него сложности с коммуникацией и нет друзей. Совсем скоро мне исполнится 36, а я чувствую себя нулем.

Есть у меня и другая сторона. Фасад, так сказать. Сильной, уверенной в себе, активной женщины (гы ). Ну я где-то такая и есть, просто чутка в загоне.
Мой сын ходит в общеобразовательную школу, хотя ему пророчили врачи, что не потянет, и он хороший, красивый пацан. Я сама вполне еще красивая. У меня есть навыки, позволяющие зарабатывать удаленно среднюю украинскую зарплату. У меня есть замечательный муж. У меня есть маленький бизнес - сосновое варенье, которое расходится по всей стране, для которого я придумала название, и который я бы в идеале хотела оформить - как раз сейчас какие-то законодательные процессы идут в сторону упрощения регистрации для малых предпринимателей с домашним производством продуктов, не в промышленных масштабах. Мне повезло вырасти в атмосфере любви и уважения со стороны моих родителей и родственников.
От предыдущих мужчин я этой атмосферы не имела, так как упрямо выбирала не тех, кто хотел мне ее дать, а тех, кому она была нужна самим, я отдавала и не получала ничего взамен. Моя жизнь - это идеальная методичка "как не надо выбирать мужчин".

Мой нынешний муж заботится обо мне, любит меня. Последний год я настолько нестабильна, что чуть не сломала этот брак своим настойчивым желанием ребенка. Чем больше я выпрашивала малыша, тем больше он отдалялся. Меня сложно выдержать - это объективно так и есть, и я рада, что он остался со мной.
Мне самой сложно себя выдержать, но я стараюсь.
Я в эмоциональном загоне с 2014 года. Поехала крыша на почве ситуации в стране и крушения собственной семьи, мне пришлось лечиться у невропатолога, т.к. нервы проявлялись на физическом уровне, не так как сейчас, сейчас все в душе. В 2015 ребенок выпрашивал папу, а папа ушел в тень почти на год, в конце 2016 меня накрыло проблемой со здоровьем и деньгами, в 2017 я начала отходить от долгов и нервов, ожила, и - вляпалась в отношения с эгоистом, каких я вообще никогда не видела, я просто слишком долго была одна, не устояла - и засунула себя в эти заведомо проигрышные отношения, а потом в моей жизни появился муж, а вместе с ним и робкая надежда, что я наконец смогу быть счастливой в семье и родить во взаимной любви ребенка, но позавчера исполнилось 1,5 года со дня как мы вместе с мужем, а воз и ныне там. И по финансам, и по моему моральному состоянию, сейчас добавилась проблема по гинекологии.

Я боюсь, что если со временем станет ясно, что я не смогу больше иметь детей, все только вздохнут с облегчением. "Наконец-то она угомонится и станет спокойной, выбросит из головы эту навязчивую идею о втором ребенке, детей надо рожать в ресурсном и молодом состоянии, а не в таком, как у нее сейчас, пусть другие рожают, а ее время уже ушло".

Если прошлой весной я искала поддержки у всех близких, то теперь я четко фильтрую людей. Я НЕ общаюсь с теми, кто говорит "у тебя уже один есть, тебе хватит". Я НЕ общаюсь с теми, кто говорит, что я поехала крышей на почве общего ребенка с любимым мужчиной, зачем он, мол, тебе (при том, что у самих по 2-3 ребенка от любимого мужа!!).
Вот я никогда, наверное, не смогу понять, как женщина в этом вопросе может не понять такую же женщину. Как женщина, такая же мать, может вместо сочувствия взять и добивать жестокими словами раненую товарку. Это, бл*, самая для меня большая пока загадка природы.
И я больше никому не позволю обесценивать то, что мне дорого. Я больше не буду выслушивать небрежное "подумаешь, трагедия какая, ну не родишь второго, и не надо - поднимай, тяни, толкай, своего одного ребенка".
Я просто скажу на это - затолкай свое мнение себе в задницу и свали из моей жизни.
Ну а с близкими я научилась держать это в себе.
Мудрею...

Я лікуюся від ускладненої форми тривожного розладу - і одужую.
Ще однією перепоною до цього допису завжди був момент “як я до цього докотилася”. Мовляв, визнавши у себе тривожний розлад і те, що зараз я лікуюся від нього медикаментозно, — я мала би водночас визнати і неправильність усього свого дотеперішнього життя. Що я була не такою, як треба; працювала не так, як треба; була поганою дружиною і матір’ю. Але ні. Ні, не все у мене неправильно. Хоча, на момент наближення до дна я почувалася саме так.
Чому всі люди пропускають початок надмірної тривожності?
Тому, що тривожність у густонаселеному суспільстві — це логічна майженорма. Ми перебуваємо у багатьох стосунках, наші очі перенасичені зоровим контактом, вуха — звуками, квартири — технікою. Хронічний стрес, до левової частини якого ми адаптувались, не виглядає загрозою і тихенько собі акумулюється у вигляді бомби заповільненої дії. Абсолютно в кожного з нас є підстави спати трохи гірше, хвилюватись трохи більше. А майже половина дорослих час від часу приймає заспокійливі.
Про заспокійливі теж маленька ремарка. Я думала колись, що, уникаючи їх, справляюся. Натомість, я накопичувала проблеми. Навіть те, що не стосувалось організації менш стресового способу життя, — я виконувала наполовину або на третину. Який може бути висновок? Однозначний. Там, де стоїть питання про ліки, це питання не можна вирішувати наодинці. Як не можна і призначити собі самому препарат, так не можна і закритись у самотності свого неспання і неможливості заспокоїтися. Не справляються всі. Просто хтось продовжує жити, не справлятися, вирішувати це питання на якийсь час, знов трохи не справлятись, знов оптимізувати. Сам або з допомогою. А хтось — не продовжує.
Думка про те, щоб не продовжувати більше жити, прийшла дуже якось логічно і не несподівано. Погляньте уважно: це не була навіть у прямому сенсі “думка про смерть”. Просто подумалося, що добре би було, щоб усе це закінчилося.
До того часу я глибоко і доконечно заплуталась. Кожна окрема частина мого життя йшла добре, і важко було сказати, що я чимось конкретно незадоволена. Прекрасні здорові діти. Чудовий уважний чоловік. Цікава творча прибуткова робота. Все це разом виснажувало мене. Не в сенсі, що щось із цього винне у моїй проблемі. Мені просто почало ставати боляче від кожної думки, від кожного дріб’язкового обов’язку.
Пояснити, що саме мене турбує, я не могла. Це окремо дратувало, адже я — філолог, майстриня слова. Як же так, щоб я реченням не могла сказати, що у мене болить? А боліло нестерпно.
Виснажуючись сама, я виснажувала оточуючих. Друзі почали дратуватись, і я звела зовнішнє спілкування до мінімуму. З деякими людьми розійшлася геть негарно, але відчула надзвичайне полегшення від того, що більше не напружую їх собою.
Звісно, тривога і постійний дискомфорт не минулись безслідно, і я почала хворіти. Провівши ціле літо з температурою і болем в різних частинах тіла, я не витримала і пішла до лікарів. Оскільки до цього часу я була “щасливою недообстеженою людиною”, то важко було навіть визначитись, з чого почати.
Тим не менше, обстеження і лікування — це стало ще однією моєю зайнятістю. Механізм знищення був запущений: те, що мало мене рятувати, стало додатковою цеглиною на шиї.
Маючи чотирьох дітей, я, звісно, потребувала чоловікової допомоги, щоби навіть відвідувати лікарів. Тому для нього це також стало ще однією роботою. А зайнятості йому не бракувало й раніше. І я дуже добре відчувала, що з мого доброго, інтуїтивно близького коханого він перетворюється на різкого, чужого, виснаженого дядька, якому зле від одного мого вигляду.
Вигляд мій, звісно, бажав кращого.
Втрата близьких стосунків з чоловіком вибила мені останню землю з-під ніг, а усвідомлення того, що він віддалився через мене, — прихлопнуло згори.
Одним з крайніх моментів став той, в який на мої зміни стали реагувати діти.
Мій другий син найменше показував реації, хоч, однозначно, відчував усе. Доньки по черзі істерили, і це, звісно, додавало не радощів.
А от старший син одного разу прийшов зі школи, гупнув рюкзаком до підлоги і, буркнувши “привіт” пішов до кімнати. Він у свої 11 сприймав мене вже не як дитина, мама якої плаче цілими днями. А — як мужчина, коло якого жінка плаче цілими днями. І він потроху починав відштовхувати мене так, як у захисному рефлексі робив його батько.
Я хотіла би розповісти про той крайній день. Тому, що крайнього, насправді не було.
Здавалося: так, мені страшенно важко, але я ж усе контролюю. Одного дня я побачу, що не справляюся — і звернуся по допомогу.
Але ставало важче, важче. Я помилково прирівнювала “я не здохла вчора” до “я справилася вчора”. І продовжувала у тому ж дусі. Близькі люди вже викликали почуття постійної провини, від кожного телефонного дзвінка я обливалася потом, від кожної різкої репліки на свою адресу хотіла зникнути.
Того дня було ясно. Те, що від сонячного світла я почувалася погано, також було симптомом негаразду.
Чоловік пішов з дому роздратований, бо бачив, що мені зле з усе тієї ж незрозумілої причини. Я стримувала сльози, але вирішила триматись з усіх сил. Чомусь не виходило. Та і до цього багато разів не виходило. Нічого нового. Я пішла в душ, вбрала чисту сукню і висушила волосся. Я не хотіла погано виглядати, щоб на вулиці не було підозр до мене. Зварила кави, випила. Ці маленькі милі щоденні ритуали давно вже не несли в собі заспокоєння. Та, принаймні, “так було і в інші дні, в які я вижила”.
Мій погляд впав на ніж. Я відвела погляд. Ні, я цього не зроблю. Вдома діти, і потім — не хочу бруду в себе вдома.
Стоп, я щойно подумала про те, як утилізувати мій труп?
Так, звісно, я ж і раніше про це думала.
Я подивилася на себе у дзеркало. Відображення сказало: “Я більше не можу”
Воно і раніше так казало.
Десь на самому дні свідомості ворухнулась думка. А якби це був хтось інший, а не ти? Що б ти зробила для цієї людини? Що би ти порадила їй зробити?
Так, дивина. Я, яка завжди була активна і старалась допомагати іншим, зовсім не могла зарадити собі. Наче паралізована, просиджувала свої дні і ночі в неминаючому відчутті жаху і ступору.
То що, що робити?
Я зателефонувала своїй знайомій, яка працює в лікарні. Розповіла, що відчуваю. Знайома сказала негайно приїжджати.
Я набрала номер чоловіка і зібрала всі сили, щоб говорити спокійно. Більше за все я боялася, що він кине слухавку, що у нього також цей день — якийсь крайній. Але він був коло мене за 15 хвилин. Підтримуючий та готовий допомогти.
До лікаря ми звертались не уперше. Але раніше все впиралось у прийом медикаментів, адже я годую грудьми. Цього разу я мала інформацію про шлях визначення сумісності ліків на сайті e-lactancia , де до уваги береться молекулярна маса діючої речовини. Грубо кажучи, більша молекула не проходить крізь судинний бар’єр і не потрапляє у молоко, яке виробляється з лімфи. Таким чином, сумісними з грудним вигодовуванням є деякі навіть дуже сильні препарати. І я була впевнена, що щось знайдеться.
Ні, я не була впевнена. Я була відчайдушна. Я втомилася втрачати: спокій, стосунки, комфорт, гроші, речі… Мені було потрібне “хоч щось”, і потрібне так давно, що навіть не вірилося, що я це отримаю.
Лікар довго розмовляла зі мною, а потім радилася з іншими. Я запустила свій стан до критичного, тож їй було непросто прийняти рішення щодо лікування. Але вона дослухалась до моєї думки продовжити грудне вигодовування, і підібрала сумісні препарати. Таким чином, мій головний лік лишився зі мною.
Я прийшла додому і зрозуміла, що починається нове життя. Не як у фільмі, де все одразу стане інакше. Просто я мушу відштовхнутися від дна. Це дно всіяне шипами і вістрями, тож відштовхнутися я пробувала неодноразово і безрезультатно. Але цього разу я мушу. Можливо, я пишу це тут для того, щоб зафіксувати. Зараз я йду догори.
Але, звісно, ліки є просто шляхом трохи збалансувати інтоксикацію організму гормонами стресу. Тож основна робота була і залишається за мною. І я працюю, мені не звикати. Працювати з результатом і на результат, а тим паче — без відчуття безвиході… хіба це не щастя?
Зараз я вже дозволяю собі усвідомити свої можливості. Чітко і спокійно зрозуміти, що дечого наразі робити не можу. Синхронний переклад, проведення тренінгів і зустрічей, публічні виступи — тимчасово у мене цього не буде. Але потім, скоріше за все, буде. І можливо, я зможу розкривати нові важливі теми з користю для інших.
Письмова робота в дещо менше навантаження, ніж раніше, мені по силах. Загалом, я продовжую жити і вести той спосіб життя, який зараз можу вести.
Час для подяк. Всім, кому я дзвонила в істериці і хто мене не послав.
Всім, хто з розумінням поставився до того, що я менше спілкуюся.
І головне — звісно, моєму чоловікові. Ти витримав. Не знаю, як. Дякую тобі, давай будемо разом ще довго.
Не думаю, що окремо оголошуватиму про кінець лікування чи про повне повернення до своїх попередніх активностей. Просто побажайте мені успіху і здоров’я. І ви теж, будь ласка, продовжуйте жити!